Прикметною особливістю цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: “Вісті з Української Центральної Ради”, потім “Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки”, вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів. З культурологічних і літературно-мистецький видань слід відзначити квартальник історії, літератури, культури і мистецтва “Наше минуле” (Київ, 1918-1919 рр.) за редакцією В.Королева-Старого, пізніше М.Зерова; “Літературно-критичний альманах” (1918), в якому брали участь переважно символісти П.Савченко, Я.Савченко, Д.Загул, О.Слісаренко; “Шлях” (1917-1918) за редакцією М.Шаповала й О.Мицюка.

Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань, 1918 – 212.

Всі названі вище факти і явища українського національного відродження припадають переважно на період УНР та гетьманської держави. Цю обставину за радянської доби замовчували. Натомість в емігрантській науковій літературі інколи всі здобутки в культурі періоду “визвольних змагань” (1917-1920 рр.) постають як заслуга уряду УНР чи сил, на неї зорієнтованих, - тоді як, починаючи з 1919 р., дещо робили і радянська влада та революційні кола прорадянської орієнтації. Об’єктивнішою була б така оцінка: головним рушієм національно-культурної творчості, головною силою у створенні інфраструктури національної культури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілення своїх задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітництва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада – чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий-березень 1918 р.) і друге (лютий – серпень 1919 р.) свої завоювання Києва і, отже, в часі відносного утвердження себе в Україні виявили нерозуміння національних почуттів і потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.

Хибна національна політика більшовиків – одна з причин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 рр. Про це йшлося на VIII, Х і ХІІ з’їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП(б).

Все це трагічний чином позначилося на становищі української літератури та особистих долях письменників, зокрема й тих, хто пов’язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернувся трагічними несподіванками навіть для її учасників.

Жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді, який тоді ще не був канонізований під назвою Великої Жовтневої соціалістичної революції, а потім збройне силуване встановлення радянської влади в Україні за вирішальної участі Червоної Армії розкололи українське суспільство, й насамперед національну інтелігенцію. Для України це було болючіше, ніж для російського суспільства, - оскільки головна суперечність між демократією і диктатурою ускладнювалася суперечністю між органічним розвитком українського суспільства в національних межах і нав’язуваною йому функціональною роллю у “світовій пролетарській революції”; а почасти цей розкол усвідомлювався і як вибір між соціальним та національним пріоритетами революційного руху. Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Республікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах українського національного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кривавим характером громадянської війни. Революція, що уявлялася інтелігентами гуманістами святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників.

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина старої демократичної української інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Це О.Олесь, М.Вороний, М.Садовський, В.Cамійленко, В.Щербаківський, Ф.Щербина, С.Русова, П.Ковтун, С.Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов’язаний з Центральною Радою, як-от: М.Грушевський, В.Винниченко, М.Словінський, Д.Чижевський, П.Чижевський, В.Зінківський, Є.Чикаленко, Ми